У Тернополі 16 травня біля історико-меморіального музею політичних в’язнів вшанували жертв масових політичних репресій. Раніше у цьому приміщені було КДБ.
Про це повідомли у Тернопільській ОДА.
У Тернополі поклали квіти до пам'ятних знаків та відбулися жалобні віче і церемонії.
Репресії на Тернопільщині
У вересні 1939 року на Західній Україні, після вступу Червоної армії внаслідок таємних угод між гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР, відбулася хвиля націоналізації промисловості, банків, транспорту, землі, примусова експропріація майна, репресії та депортації населення. Окрім цього, повсякденне життя мешканців західноукраїнських земель різко змінилося. Рівень побутової культури, насаджений «визволителями» у 1939-1941 роках, викликав у місцевого населення «культурний шок».
Вступ Червоної армії та «культурний шок»
Зовнішній вигляд солдат та офіцерів «непереможної» Червоної армії викликав незабутнє враження. «Перші радянські підрозділи, які займали Львів, виглядали незвично погано – червоноармійці були голодні, обідрані, замурзані, брудні, вихудлі, одягнуті у погану уніформу та погано озброєні», – пригадував мешканець столиці Галичини. Отець Гавриїл Костельник з цього приводу писав: «Перше, що нас вразило – це «пролетарський» вигляд большевицького війська, і дуже простий одяг, навіть у «командирів», дальше, неінтелігентні, некультурні обличчя та простацькі рухи (...) Юнаки, почорнілі з нужди, здриґльоватілі наче пригнилий гарбуз, без життєвої сили, ледве ноги волочили (...) Вигляд новобранців, що приходили з совєтських республік, був жахливий».
Фантастичні розповіді комуністичних політпрацівників під час зустрічей із населенням про принади життя у Радянському Союзі та загалом низький рівень пропаганди подекуди викликали насмішки у місцевих селян та міщан. Зовнішній вигляд та поведінка новоприбульців були яскравою протилежністю до лозунгів комуністичної пропаганди про щасливе і радісне життя в Країні Рад.
Слідом за радянським військом на новоприєднані території прийшла армія чиновників та апарат НКВС. Західноукраїнські землі, що були одними із найменш розвинених та бідних регіонів Другої Речі Посполитої, в умовах «золотого вересня» виявилися справжнім ельдорадо для більшовиків. Під час свого перебування у містах Галичини та Волині вони оперативно намагалися покращити свій злиденний матеріальний стан, розпочавши «штурм» місцевих магазинів та крамниць.
Одним із перших розпоряджень нової влади для полегшення виконання цього завдання стало запровадження курсу рубля на рівні з польським злотим, який до початку війни був учетверо нижчим. Це дозволило здійснити «легалізований грабіж» «звільнених» територій. Насамперед, за низькими цінами скуповувався одяг, взуття та інші товари мануфактури, папір, годинники, кава, шоколад, солодощі та інші дефіцитні в умовах «соціалістичного раю» продукти широкого вжитку. Навантажений товарами транспорт із захоплених, конфіскованих і націоналізованих підприємств, складів і магазинів масово виїжджав на схід. Водночас звідти сюди привозили нафту, сірники, махорку та сіль. За декілька тижнів полиці у крамницях та магазинах міст Західної України спорожніли. Бракувало всього – від одягу та взуття до засобів для гоління і паперу.
Зважаючи на ненаситний попит переселенців зі сходу, радянська влада намагалася проконтролювати цей товарообіг. Зокрема, у 1940 році у містах Галичини та Волині постала мережа державних комісійних магазинів, які за заниженими цінами скуповували у населення одяг, взуття та побутові предмети (друкарські та швейні машинки, меблі, патефони, і навіть старі калоші та патефонні платівки).
Українців та поляків шокував вкрай низький рівень освіченості та культурний примітивізм не тільки простих солдат та дрібних урядовців, а й вищих офіцерів та висопосадовців. Через цивілізаційну відсталість «визволителів» часто доходило до курйозів, які стали предметом насмішок та сюжетами численних анекдотів. Зокрема, розповсюдженими явищами серед радянської номенклатури було використання в експропрійованих квартирах раковин клозетів в якості умивальників, споживання зубної пасти, носіння дружинами радянських офіцерів «трофейних» пеньюарів в якості вечірніх суконь тощо.
Відчуття відчуження посилював специфічний радянський етикет. За правило вважалося заходити у верхньому одязі та головному уборі до закритих приміщень, не поступатися місцем у громадському транспорті жінкам та не пропускати їх перед дверима до приміщення. Більшовики не знали, для чого призначені носові хустинки, засоби для гоління, зубна паста, нічні горщики та інші «екстравагантні буржуазні» засоби гігієни.
На фоні охайного й елегантного польського офіцерства вкрай непривабливо виглядали радянські військові – «командіри». Для обивателя Польщі було важко уявити офіцера з грубим неінтелігентним обличчям, який ходив з торбою речей, чи тримав дитину на руках, мав неакуратний вигляд, часто лаявся і в командах використовував словосполучення на кшталт «Давай-давай!».
«Радянізація» призвела не тільки до утвердження планово-командної моделі економіки, ідеологізації суспільної та культурної сфер, витворення атмосфери страху і терору, але й стала тріумфом більшовицької варварської дикості та хамства над більш високою культурою широких верств «визволеного» населення, яке в умовах буржуазного ладу мало значно вищий рівень цивілізаційного розвитку.
Показовою у такій ситуації була різка зміна моди. У містах стало небезпечно виходити на вулиці у дорогому і статусному одязі. Оскільки червоноармійці активно полювали за ручними годинниками та хорошим взуттям (в умовах СРСР черевики вважалися ознакою добробуту), то міщани воліли перші взагалі не вдягати, а другі замінити старим і не доглянутими. Серед робітників швидко поширювався радянський робітничий одяг – фуфайки, ватяні штани, чоботи, характерні картузи. Модними також ставали елементи військового строю без відзнак – френчі, галіфе тощо. Вулиці Львова, Тернополя, Станіслава, Дрогобича, Луцька та Рівного уподібнилися до інших радянських міст, по яких ходили сірі, вбого зодягнені люди, що за будь-яку ціну намагалися не вирізнятися із безликого натовпу.
Продовольче забезпечення
Великим випробуванням для мешканців Західної України стало загострення продовольчої проблеми у перші місяці більшовицької окупації. Бойові дії та наплив великої кількості біженців із окупованої вермахтом частини Польщі зумовили стрімке зростання цін на продукти харчування та промислові товари (до грудня 1940 року у 8-12 разів). Водночас поспішна націоналізація великої та середньої торгівлі зруйнувала налагоджену систему постачання, насамперед – у містах. Зокрема, у Львові у грудні 1939 р. міська влада націоналізувала 343 із 466 дрібних приватних крамничок і кіосків. Відтак, взимку 1939-1940 років базарні ціни на вершкове масло, молоко, яйця, порівняно з довоєнним часом, збільшилися в середньому у 5-10 разів, на хліб – у 4-5 разів, на м'ясо (яловичину і свинину) – у 5-7 разів. Після заборони продажу борошна і хліба на селі, колгоспники масово рушили у міста.
Наприкінці 1939 року ситуація ускладнилася і мешканці міст та містечок Західної України зіткнулися з невід’ємним атрибутом радянської торгівлі – гострим дефіцитом продуктів першої необхідності, насамперед хліба, цукру, м’яса, молока та масла. До повсякденного життя міст Галичини та Волині увійшли такі принади «соціалістичного раю» як черги, що часом сягали кількасот метрів і нараховували до 1,5 тис. осіб, в яких городянам доводилося проводити на морозі щоденно до 3-4 год, щоб прогодувати себе та свої родини. В умовах гострої нестачі продуктів першої необхідності, влада запровадила нормування видачі товарів на одну особу. Часом мешканці були змушені купувати залежані на полицях не першої якості товари. Зважаючи на дефіцит паперу, у магазинах зовсім не пакували товарів. Інколи щасливці, які купували продукти на вагу, зокрема муку чи цукор, поверталися додому, несучи свою цінну здобич у кишенях або шапках. Бутафорією радянського добробуту стали пусті вітрини магазинів із портретами Сталіна, Леніна та Молотова.
У другій половині січня 1940 року Львів, що вважався радянською візитівкою Галичини, охопив голод. У цій ситуації порятунком стала торгівельна організація, яку в народі прозвали БЗС («баба з села»). В умовах інфляції в окремих місцевостях відновився натуральний обмін продовольством, зріс рівень злочинності та спекуляція, виник «чорний ринок», з яким активно боролася влада. Щоб прогодувати себе, мешканці міст були змушені обмінювати особисті речі та меблі на харчі. Символом масової пауперизації стали торги на Краківській площі у Львові, в яких приймали участь вихідці із різних прошарків населення, позбавлені будь-яких засобів на існування. «У двох доволі довгих шеренгах стояли продавці, серед яких опинилися представники найкращих і найкультурніших прошарків Львова, представники старої польської аристократії. Цілий давній і елегантний світ Львова… А вуличкою між двома шеренгами йшли покупці, якими найчастіше були росіяни – радянські офіцери, солдати, урядовці та їх жінки, які тут перетворювалися на європейських дам», – згадував польський мешканець Львова Ян Роговські.
До весни 1940 року продовольчі проблеми вдалося частково подолати і завдяки збільшеним продовольчим поставкам припинити голод. Уже в квітні 1940 року до магазинів Львова, який в напівофіційній пропаганді вважався «улюбленим містом товариша Сталіна», постачали різного сорту риби, цукор, олію, муку, масло, сири, яйця, овочеві консерви, кримські та кавказькі вина, сірники, цигарки тощо. Попри показові заходи з покращення продовольчої ситуації у столиці Галичини, на периферії дефіцит окремих товарів широкого вжитку став неодмінним атрибутом влади «перших совітів».
Житлова проблема, санітарія, транспорт
Наплив біженців та пізніша поява кількатисячної армії представників більшовицької адміністрації, військ і співробітників НКВС з родинами, загострили житлову проблему у містах Західної України. Потреби військово-поліційної машини окупанта були задоволені у вкрай нахабний спосіб – шляхом конфіскації квартир та будинків у їх власників, насамперед у представників польської еліти. До 27 листопада 1939 року тільки у Львові до диспозиції апарату НКВС та Червоної армії було передано 1004 помешкання. З ордером, а часом і без нього, «визволителі» самовільно займали омебльовані квартири, виганяючи їх власників у підвальні приміщення будинків чи просто на вулицю. У кращих випадках останні були змушені ділити свою квартиру із сім’єю «радянського вельможі».
Наприкінці грудня 1939 року розпочалася націоналізація житла у великих містах, внаслідок якої конфісковувалося також все майно, а насамперед – дорогоцінні речі. Ті, кому пощастило уникнути експропріації, були обкладені надмірно високими податками, і, зважаючи на загрозу репресій у разі невиплати чиншу, були змушені добровільно покидати свої помешкання, які відразу займали нові власники.
Водночас для підтримання соціалістичного реноме активно проводилася політика забезпечення житлом «працюючих верств суспільства», внаслідок якої, наприклад, у користування робітників Львова було передано 11 тис. 869 квартир. Та це не вирішило житлової проблеми у місті. Тому влада вдалася до традиційних для СРСР методів ущільнення (поселення кількох родин в одну квартиру, перепланування великих квартир на кілька менших) і створення «комуналок». Це викликало побутові незручності, спричинило поступовий занепад міської культури, генерувало постійне напруження у суспільстві та закладало джерела майбутніх конфліктів.
У той же час у багатьох містах і райцентрах Західної України націоналізовані будинки залишалися без господарського догляду, що призводило до руйнації водогонів, газових магістралей, каналізації та внутрішнього електроустаткування, появи перебоїв у постачанні міщанам газу. Особливо важко людям було пережити морозну і тривалу зиму 1939-1940 року, коли доводилось отоплювати помешкання дровами, підшивками старих газет та непотрібними меблями. Не краща ситуація була із забезпеченням електричним струмом. Восени 1940 року в окремих районах Львова світло гасло вже після полудня, внаслідок чого до вжитку повернулися нафтові лампи.
До цього всього додалося загострення санітарно-епідеміологічної ситуації, викликане появою десятків тисяч біженців, що мешкали у бараках, підвалах і приміщеннях, часто позбавлених елементарних санітарних умов, наявністю багатьох нерозчищених сміттєзвалищ після бомбардувань та дефіциту найнеобхідніших предметів гігієни – за «перших совітів» мило стало одним із символів недостатку, коштувало дуже дорого й було, за спогадами очевидців, «страшним і чорним, як вугілля».
Елементом урбаністичного ландшафту стали вщент переповнені трамваї, на яких окремі пасажири прилаштовувалися на східцях та буферах, а паном ситуації тут був міліціонер-більшовик, що вирішував, де буде зупинятися транспорт і кому де виходити. Залізничні потяги ходили вкрай нерегулярно, часто із запізненням у кілька годин, з неопаленими та неосвітленими вагонами, вибитими шибками, переповнені пасажирами, що розміщувалися в коридорах, переходах, туалетах і навіть трималися руками за вікна. Дістати квиток на таку «щасливу» подорож можна було тільки, простоявши в довжелезній черзі кілька годин (чимало рейсів більшовики скасували, зважаючи на нестачу вугілля та вивезення великої кількості залізничного устаткування із Західної України на схід).
Загалом дворічне панування «перших совітів» позначилося на добробуті майже кожної родини у Західній Україні, призвело до різкого падіння рівня життя населення, пауперизації та соціально-культурної деградації. У цивілізаційному відношенні розвиток соціуму був відкинутий на декілька десятиліть назад. Вступ Червоної армії та подальші заходи з «радянізації» сприймалися місцевими жителями як варварська навала, що змела все на своє шляху й силою нав’язала власну модель розвитку.
За матеріалами музею "Територія терору"